Не могла не відгукнутись на публікацію про долю меморіального будинку визначного вченого-математика Георгія Феодосійовича Вороного в селі Журавка Варвинського району на Чернігівщині.

Співробітників Інституту математики АН УРСР доля цього будинку турбує вже давно. Ми натрапили на нього цілком випадково, мандруючи по Чернігівщині восени 1982 року. Пам’ятаю, яке жахливе враження справив на нас стан, у якому перебували меморіальний будинок та місце поховання вченого.

Відтоді ось уже сьомий рік усі спроби якось вплинути на місцеві органи влади, добитись, щоб вони прийняли рішення про впорядкування та майбутнє використання будинку Вороних, залишаються марними. Щоправда, на могилі вченого уже в квітні 1983 року коштом радгоспу «Журавський» встановлено гранітний обеліск. Тоді ж спеціалісти вивчили стан будинку і визнали його придатним для експлуатації та цікавим з історичного погляду як меморіальний будинок сім’ї Вороних.

Читачам «Радянської освіти», мабуть, не відомо, що будинок взято на державний облік як пам’ятку історії ще в 1970 році. Але охоронної дошки на ньому досі нема. Більше того, у 1976 році, всупереч закону в охоронній зоні був побудований приватний двоповерховий будинок. Дозвіл на спорудження був виданий районним архітектором Д. Г. Тищенко, причому на плані ділянки біля будинку вороних зроблено помітку: «Будинок школи, за ветхістю підлягає знесенню».

Складається враження, що саме існування цієї новобудови (вона належить виконробу місцевого радгоспу) на мальовничому пагорбі над заплавою Удаю і є головною причиною всіляких зволікань з боку місцевих органів влади. Інститут математики АН УРСР не раз звертався з цього приводу до Міністерства культури УРСР, до Чернігівських обласних та Варвинських районних радянських і партійних органів. На жаль, незважаючи на рішення виконкому Журавської сільської Ради народних депутатів, меморіальної дошки на будинку Г. Ф. Вороного досі не встановлено. До речі, чомусь мається на увазі не будинок Вороних, а … головна будівля школи. З приводу експозиції, присвяченої Г. Ф. Вороному, пропонувались різні рішення, навіть таке: відбудувати церкву і в ній розмістити краєзнавчий музей. Одне слово, скрізь, тільки не в меморіальному будинку! Ми нічого не маємо проти виконроба радгоспу «Журавський». Але чому органи влади, на словах поважаючи одного свого земляка, надають все-таки перевагу другому?

Кожен візит у Журавку або письмове звернення у певні інстанції дає поштовх для нових рішень або обіцянок, що носять чисто формальний характер і які потім через різні обставини не виконуються. Кого маємо звинуватити в тому? Байдужих чиновників чи несвідомих односельців великого вченого, зайнятих своїми щоденними справами й далеких від того, щоб замислитись над духовним відродженням, що його міг би принести цей осередок культури в їхньому селі?

Радгосп «Журавський» є одним із найперспективніших у республіці, має велику свиноферму з найсучаснішим обладнанням. Це дає господарству значні прибутки. Саме завдяки економічній могутності радгоспу колись записане в «неперспективні» село розвивається, чисельність населення зростає, ведеться велике житлове будівництво, проводиться електрифікація та газифікація приміщень, асфальтуються дороги. Радгосп підтримує дружні стосунки із спорідненим господарством у Чехословаччині. Делегації робітників радгоспу та школярів із Журавки щороку виїздять до ЧССР, а потім приймають гостей в себе. Добробут журавлин зростає. І це, звичайно, чудово.

А як же культурні традиції? Як історична спадщина? Г. Вороний зі своїми математичними теоріями залишається десь у далекому мареві минулого, наче випадковий спалах зірки, привабливий, але для сьогоднішніх справ зовсім непотрібний. Нині будинок Вороних стоїть беззахисний і чекає своєї остаточної руйнації. Людини ж небайдужої, яка серцем сприйняла б минуле, мала б внутрішній потяг до вивчення славних його сторінок, у Журавці поки що не знайшлось. Це прикро тим більше, що свого часу (десь на межі нашого століття) завдяки зусиллям сім’ї Вороних Журавка переживала своєрідний ренесанс.

На кошти Феодосія Яковича Вороного (батька вченого) тут було побудовано й відкрито школу для сільських дітей. Незвичну за тих часів школу! Всі селяни приходили до неї, щоб на власні очі побачити таке диво: одна із стін розсувалась, утворюючи невеличкий зал. Тут проводились лекції, концерти, спектаклі. В селі була відкрита народна бібліотека, фонди якої поповнювались за рахунок грошей, виручених від спектаклів. За ініціативою Ф.Я.Вороного була побудована також землянка, де готували їжу та годували дітлахів під час жнив, коли батьки були в полі (своєрідний дитячий садок).

Один із синів Ф.Я.Вороного – Михайло – займався агрономією, селекцією, лікувальними травами. 1885 року за його участю в Журавці був збудований один із перших у нашій країні завод по переробці м’яти, чорної мальви, майорану, шавлії тощо. Певний інтерес виявляли Вороні й до лікарської справи. Лікарем був Леонід Феодосійович Вороний. Теплі згадки залишила по собі дружина Г.Ф.Вороного – Ольга Митрофанівна. Вона походила з родини відомих на Прилуччині лікарів Крицьких, була акушеркою за фахом. Перебуваючи у Журавці, всіляко допомагала селянам, безкоштовно лікувала.

Ф.Я.Вороний, який за фахом був філологом, професором російської словесності, ще в роки свого студентства у Київському університеті відрізнявся громадською активністю, був одним із ініціаторів створення недільних шкіл для бідних.

Саме про студента Феодосія Вороного як про громадянина писала Олена Пчілка в одному із своїх есе. У 1859 році Ф.Я.Вороний зустрівся з Т.Г.Шевченком, який гаряче вітав ідею створення недільних шкіл і подарував їм 50 примірників свого «Кобзаря». Перебуваючи на посаді директора гімназії (він працював на цій посаді в Кишиневі, Бердянську та Прилуках), Ф.Я.Вороний прищеплював своїм вихованцям демократичні та гуманістичні ідеї. Нещодавно співробітники Бердянського краєзнавчого музею натрапили на щоденник П.П.Шмідта. Виявляється, П.П.Шмідт вчився у гімназії саме тоді, коли її очолював Ф.Я.Вороний, і дуже схвально про нього згадував.

У глибоких знаннях про історичний розвиток рідної землі якраз і виховується те відчуття Вітчизни, без якого не можна стати повноцінним громадянином. «Велика» історія всієї Батьківщини складається з «малих» історій наших міст і сіл. У тому числі – і з історії Журавки.

Журавка – справжня перлина краєзнавства. Тут свого часу мешкав Родіон Лукомський, портрет якого роботи Тараса Шевченка зберігається у Державному музеї Т.Г.Шевченка. Р.Лукомський був нащадком славетного Степана Лукомського – автора одного з перших українських літописів. Свою зацікавленість цією місцевістю мають і археологи: тут у 30-х роках ХХ століття знайдено залишки Журавської палеолітичної стоянки.

Хіба можна журавцям не перейнятися гордістю за свою малу вітчизну? А усвідомивши це, не зробити все для того, щоб славетне минуле передати у спадок своїм нащадкам?

Від редакції:

Від першої публікації минуло вже доволі часу, а редакція й досі не одержала відповіді ні від Журавської сільської, ні від Варвинської районної, ні від Чернігівської обласної Рад народних депутатів. Сподіваємось, що Чернігівський обком Компартії України повідомить читачам «Радянської освіти», що ж усе-таки зроблено для того, щоб меморіальний музей-садиба Г.Ф.Вороного був створений, причому не де-небудь, а саме в будинку Вороних.