ПАМ’ЯТКА ДАВНИНИ В ЖУРАВЦІ

Іван Шовкопляс,

доктор історичних наук

Територія південної частини Європи заселена людьми з дуже далеких часів. Вони появилися на ній уже в найдавнішу історичну епоху, відому в науці під назвою стародавнього кам’яного віку – палеоліту (від грецьких слів палай ос – давній та літос – камінь), що тривав протягом багатьох сотень тисячоліть. В кінці цієї епохи – пізньому палеоліті, - первісні люди заселяли й басейні Удаю.

Першим тут стало відоме їх поселення в с. Гінці на Полтавщині – Гінцівська стоянка на правому березі Удаю поблизу Лубен, на віддалі близько 50 кілометрів нижче по течії річки від Журавки. З виявленням залишків цієї стоянки на початку 70-х років у минулому столітті розпочалося вивчення, таких давніх пам’яток у нашій країні. Під час неодноразових розкопок на площі стоянки були виявлені і досліджені залишки невеликих зимових довгочасних округлих в плані (діаметром близько 4 метрів) жител типу чумів народів крайньої Півночі в недалекому минулому. Вони мали наметовоподібну конструкцію, основу якої становили дерев’яні жердинки, зведені до купи своїми верхніми кінцями, вкривалися житла шкірами великих тварин, які ззовні обкладалися великими кістками тварин, головним чином мамонтів. В кожному з таких жител, на підлозі влаштовувалося заглиблене вогнище, яке служило і для обігрівання в холодну пору року, для запікання м’ясної їжі, виробничих потреб при обробці дерева та кістки. Паливним матеріалом для вогнищ були дерево і кістки тварин. Останні горіли повільно і довго зберігали вогонь у вогнищах, що було дуже важливо, поскільки добування вогню було досить трудомісткою і тривалою справою. Господарським заняттям мешканців стоянки було полювання на мамонтів: північних оленів, песців, зайців та інших тварин. На площі стоянки зібрано багато виробів з каменю та кісток тварин, знарядь праці, побутових предметів тощо. Вік Гінцівської стоянки – близько 12 тисяч років тому.

Виявлення і дослідження Гінцівської стоянки послужило поштовхом до виявлення й інших таких пам’яток, в тому числі і на Україні. В свій час стали відомими і досліджувалися кілька стоянок в гірських районах Криму, в Києві (Кирилівська стоянка) та на Чернігівщині (Мізинська стоянка на Десні). Однією з перших на Україні в роки Радянської влади стала відомою пізньопалеолітична стоянка в с. Журавка.

Річка Удай має досить широку долину з високим правим і нижчим лівим берегами. Останній виходить до долини широким рівним уступом, що підноситься над заплавою річки, зайнятої луками і болотами на 10-12 метрів. Саме на такому уступі, що носить в науці назву надзаплавної тераси й розташована Журавка. В різних місцях тераса або збігає до заплави повільним схилом або навпаки, обривається крутим обривом, в стінках якого чітко простежуються послідовні різночасові нашарування, відкладені Удаєм протягом багатьох тисячоліть. Вивчення таких нашарувань вченими геологами дозволяє відтворювати давно минулі епохи в історії нашої планети й окремих її територій.

Саме в процесі таких досліджень нашарувань в досить високому відслоненні – кручі на південь від мосту через Удай на шляху на Ладан у вересні 1927 року київський геолог Андрій Михайлович Вороний, небіж знаменитого журавчанина всесвітньовідомого вченого-математика професора Георгія Феодосійовича Вороного – в шарі суглинку виявив уламки кременю з виразними слідами обробки його рукою людини та розколоті кістки тварин. При цьому було встановлено, що і великі кремінні заготовки і дрібні вироби та відщепи (відходи обробки кременю) знаходились разом, в одному й тому ж місці. Це свідчило, що обробка кременів провалилась безпосередньо на місцях їх знахідок і збереглися вони непорушеними Удаєм, інакше водою вони були б переміщені в різні місця в залежності від розмірів і ваги. Стало ясно, що знахідки в Журавці, виявлені А.М. Вороним, належали давнім людям, які залишили їх на місці свого проживання. Запрошений для консультації з Києва відомий археолог професор М.Я. Рудинський підтвердив висновки А.М.Вороного. Так була відкрита Журавська палеолітична стоянка, широко відома тепер науковцям палеологами світу.

Для дослідження стоянки Академією наук УРСР була створена спеціальна експедиція, яка працювала в Журавці протягом 1927 – 1930 років. Очолював її М.Я. Рудинський. У роботі експедиції брали участь відомі вчені різних спеціальностей – геологи академік В.В.Різниченко, професор В.І.Крокос, палеозоолог академік І.Г.Підоплічко, археологи М.С.Мушкет, А.Є.Кістяковский, геолог А.М.Вороний та інші.

Залишки Журавської стоянки залягали в лісі на глибині 3,8 метра від сучасної поверхні тераси в північно-західній частині села, на Заріччі в урочищі Низ. Розкопана експедицією площа стоянки, на жаль, невелика, близько 330 квадратних метрів. Серед залишків стоянки переважають вироби з кременю та уламки кісток тварин, зустрічаються деревце і кісткове вугілля, грудочки червоної фарби (мінеральна охра). Виявлено три виразних скупчення цих залишків, що, напевне, утворилися в свій час на місці давніх господарсько-побутових комплексів стоянки – легких наметоподібних, можливо сезонних жител, вогнищ та місць обробки кременю й кісток («виробничих центрів»).

Вироби з кременю невеликих розмірів і, як вважають дослідники, вживалися в роботі з дерев’яними та кістяковими рукоятками. Служили вони для обробки дерева й кісток, розрізання шкіри й м’яса, були наконечниками або вкладишами, мисливських знарядь: списів, гарпунів. Мешканці стоянки займалися полюванням в тому числі на дикого бика, степових тварин, найбільша кількість кісток серед яких належить байбаку. Кістки мамонта на стоянці, не знайдені, хоч вони й зустрічалися на її околицях. Наявність кісток степових тварин на стоянці свідчить про існування в цьому районі степових ділянок, подібних до сучасних, але, безперечно, в той час нерозораних. Вугілля ялини свідчить про лісову рослинність тодішньої долини Удаю.

Журавська стоянка має багато специфічних особливостей, які чітко вирізняють її серед всіх інших пізньопалеолітичних стоянок сучасних лісостепових та поліських районів Східної Європи, в тому числі від територіально близької до неї Гінцівської. Це викликало і викликає нині зацікавленість нею дослідників. Частина з них вважала Журавку стоянкою досить пізньою і відносила її до палеоліту, а до наступної історичної епохи  - мезоліту.

На мою думку, специфіка Журавської стоянки не в її більш пізній даті, а в належності до досить значної групи пізньопалеолітичних стоянок степової зони Східної Європи, з якими вона має не тільки подібність, але й виразну спільність. Журавська стоянка була залишена однією з груп мисливців, яка в пошуках засобів для життя проникла (можливо, на деякий час) далеко на північ від своїх основних земель – степових районів Приазов’я. Північно-Західного Причорномор’я та Дніпровського Надпоріжжя, пам’ятки яких аналогічні до Журавської стоянки. Отже, ця стоянка не пізніша за деякі інші стоянки північних районів України, приміром, тієї ж Гінцівської.