БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ІМЕНІ

Георгія Вороного

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 94
Форма входу
Випадкове фото
Пошук
Календар
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Прогноз погоди

Родина Вороних


 Деякі сторінки з історії роду Вороних-Крицьких

Галина СИТА, кандидат фізико-математичних наук

Мені пощастило познайомитися і впродовж двох років спілкуватися з донькою Георгія Вороного – Марією Юріївною[1] Вороною-Василенко (1900-1984). Вона розповіла мені багато цікавого про свій рід, від неї я дізналася, яких поневірянь зазнала сім’я Вороних за комуністичного режиму. Її адресу дали мені в Журавці, куди ми (група математиків) вперше завітали восени 1982 року. Марія Юр’ївна жила у Борисполі  з сім’єю своєї доньки, але час від часу навідувалася у Журавку, яка для неї, як і для її батька, на все життя залишилася куточком рідної землі. Я попереджала її про свій приїзд, і вона гостинно зустрічала мене, пригощала  привезеними з Журавки фруктами й іншими стравами, і все це красиво викладала на українських розписних тарелях. У неї була дивовижна пам’ять, хоча, можливо, вона у своїх споминах дещо і перебільшувала…

Дід Марії Юріївни, Феодосій Вороний, залишив після себе наукову працю, де висловив свої погляди на освіту й викладання. Зокрема, великого значення він надавав просвіті народу моральними науками, без цього він вважав неможливими успіхи політичного і суспільного життя. Він вважав невідкладним завданням поширення серед народу історичних знань і ознайомлення із суспільними науками, бо ці знання "прояснюють розум людини, надають їй більш широкого розуміння свого становища у житті і нерідко вказують, як найкраще вона може розпорядитися даними їй силами для кращого благополуччя і для себе, і для інших”.

У своїй Журавці, розташованій поряд із Прилуками, Феодосій багато часу приділяв садівничій справі, а остаточно оселившись у Журавці після виходу на пенсію у 1887 році, брав активну участь у діяльності місцевого сільсько-господарського товариства.

Це його захоплення передалося одному з його  синів -- Михайлові, який займався селекцією і вирощуванням лікарських трав. У 1885 році за його участю в Журавці було збудовано один із перших у країні заводів для переробки лікарських рослин.

Старший син Георгія Вороного, Олександр, був лікарем. Він вважав, що електрика в організмі, скерована певним чином, може руйнувати злоякісні клітини. Захоплювався окультними науками. Вивчив санскрит. Деякі види пухлин йому вдавалось ліквідувати. Одужували  шлункові хворі. Олександр працював у Яготині. В місцевому музеї можна почути розповідь про нього. У 1938 році Олександр був заарештований і не вернувся із заслання.

Юрій, менший син Георгія Вороного, в роки Першої світової війни працював у санітарному загоні, в громадянську війну  воював у війську УНР. Дружина Юрія -- Віра Нечаївська, - була членом Центральної Ради від Жіночої спілки. По закінченні Харківського медінституту Юрій працював лікарем - хірургом.  Він першим у світі зробив операцію по трансплантації органу людини (1933 рік). Пересаджена нирка функціонувала дві доби. Продовжити свою роботу вчений не зміг через несприятливі політичні умови.

Найстарша донька Георгія, Олександра, закінчила Вищі  жіночі курси, у 20-х - 30-х роках  викладала етику у Вищій партійній школі, де підвищували свою освіту вожді  (так званий ФОН - "факультет особого назначения” ). Виступала в періодиці зі статтями про українську літературу. Померла в будинку інвалідів.

Чоловік Олександри, Костянтин Полуботко, був науковцем, працював у ВУАН. У 1937 році його заарештували й вислали на північ, на Охотське море, де мусив працювати у риболовецькому господарстві. Він мав погане здоров'я і невдовзі там помер.

Так само загубилися десь на далекому Біломор-каналі й сліди небожа Георгія Вороного, Андрія, геолога, який першим звернув увагу фахівців на стародавні знахідки  над Удаєм у Журавці, які згодом були вивчені археологами і тепер у науці носять назву Журавської палеолітичної стоянки.

Нелегкою була й доля Марії. Вона з сім'єю жила у Білій Церкві, викладала українську мову. Чоловіка її, Василя Василенка, ветлікаря, заарештували й закатували, тому що він відмовився доносити на свого підлеглого, до того ж мав необережність носити українську сорочку. Сама Марія також отримала свій  строк  - 10 років, - і відбувала його на Далекому Сході.

Найменша донька Георгія Вороного Олена (Ляля) стала стоматологом.

Марія Юр’ївна Василенко прожила 84 роки. В день її народження (20 травня 1900 року) батько - Георгій Вороний, - посадив дубок біля своєї хати. Тепер він розрісся у могутнє дерево. Марія Юріївна була великою оптимісткою. Вона мала добре серце, яке не зачерствіло від довгих років поневірянь. Відходячи з життя – a це було у 1984 році, - вона заповідала мені не забувати її родини, того доброго, що вони зробили на землі:  "Мій дід, батько, його брати і діти - вони були справжні, - казала Марія Юр’ївна, - бо нас у родині вчили ніколи не думати про багатство - та багатими ми ніколи й не були, -  і навіть не про славу, а тільки про славу України.''

В той час, коли я познайомилася із Марією Юр’ївною, мене дуже цікавив щоденник Георгія Вороного, про існування якого я дізналася з біографічного нарису Й.Б.Погребиського і Й.З.Штокала у тритомному зібранні творів Г.Вороного. Я почала свої розшуки з родичів Й.Б.Погребиського і Й.З.Штокала (самих авторів нарису в цей час,  на жаль,  уже не було), -  вони мені допомогти нічим не змогли. Марія Юр’ївна обдзвонила всіх родичів, але ніхто з них не знав, де може бути цей щоденник. Тоді Марія Юр’ївна згадала про свою двоюрідну сестру -  Марію Борисівну Крицьку, - яка жила в Прилуках. Вона була донькою Бориса Митрофановича Крицького, рідного брата Ольги Митрофанівни Крицької - дружини Георгія Вороного. Борис Митрофанович Крицький був відомим на Прилуччині лікарем, а взагалі, рід Крицьких відомий з XVIII cт. і походить від Каленика Крицького, сотенного атамана. Крицькі були дворянами й мали свій герб, на якому були зображені фортечна башта, сніп пшениці, а зверху над ними - козак українського війська (зображення герба у виконанні Георгія Нарбута можна побачити в книзі В.К.Лукомського і В.Л.Модзалевського "Малоросійський гербовник”). Найцікавіше, про що мені повідомила Марія  Юр’ївна - своє прізвище Крицькі отримали через те, що "вони були тверді, як криця”  і тому представникам цього роду довіряли найголовніші таємниці козацького війська.  Марія Борисівна жила у приватному будиночку, вона не виїжджала з Прилук під час війн, першої і другої світової, тому все, що могло зберегтися  з родинних речей, зберігалося саме у неї. До того ж, Марія Юр’ївна пам’ятає, як вони знайшли цей щоденник на горищі  хати  Марії Борисівни. Але Марія Борисівна - дуже усамітнена особа, вона до себе в хату нікого не пускає і важко заслужити її довіру. Марія Юр’ївна написала  сестрі в Прилуки про мене і про щоденник, але у відповідь отримала: "І чого від тебе хоче ця ненаситная?”  Тоді Марія Юр’ївна порадила мені знайти Колодуба Олександра Олексійовича,  професора Київської консерваторії, їхнього давнього знайомого, в якого Марія Борисівна була закохана в молоді роки. "Якщо щоденник у неї, вона Колодубу його віддасть” - запевнила мене Марія Юр’ївна. 

Колодуба знайти було не важко. Цей був високий сивочолий красивий чоловік, у минулому  - оперний співак (ліричний тенор, він у 30-і роки співав у Київському оперному театрі). Він виявився досить товариською людиною, крім співу, мав ще хист до малювання,  під час нашого короткого знайомства я пам’ятаю дві його персональні виставки з чудовими дніпровськими краєвидами.  Він розповідав, що  влітку любив мандрувати Дніпром, або поселявся десь на березі, там у нього гостювали товариші юнацьких років І. Козловський, К.Паустовський.  Серед його пейзажних  малюнків памятаю також романтичні прилуцькі дворики...

  Колодуб залюбки погодився написати листа Марії Борисівні і невдовзі приніс від неї відповідь, що, дійсно, щоденник у неї і вона чекає на його приїзд, щоб передати щоденник. Олександр Олексійович збирався сам навідатися до Прилук, він і Прилуки зайвий раз був би радий побачити, але на дворі стояв уже листопад, погода була  дощова, а вік у нього був немолодий (вони з Марією Юр’ївною були, здається, однолітки), тому він обмежився тим, що віддав листа мені.   

Саме в цей час я цілком випадково зробила у себе вдома маленьке відкриття. Якось, гортаючи старий альбом, я зупинилася поглядом на  листівочці, яка була в моєму дитинстві єдиною іграшкою (це було в роки війни).  На ній зображено двох маленьких курчат, одне з яких подає другому кілечко, і напис: "Із святом Великодня”.   Я вийняла цю листівочку з її гнізда в альбомі й уперше подивилася на її зворотний бік. Я не повірила своїм очам, прочитавши адресу:  село Рудовка пошт. станції Прилуцького повіту  Полтавської губ. Його Висогородію Борису Митрофановичу Крицькому, квартира доктора (!!!). Немає сумніву, що мова йде про батька Марії Борисівни! Як ця листівочка могла потрапити до нашого сімейного альбому, я не можу сказати. Батьки мої познайомились у Прилуках, мати моя в дитинстві жила в Прилуках, батько - під Прилуками, в с. Згурівка. Бабуся (мамина мати ) часто хворіла і, мабуть, навідувалася до лікаря Б. М. Крицького (принаймні це прізвище моя мама добре знала, як і прізвище Колодубів, бо вони були, як виявилося тепер, коли ми познайомилися, сусідами)...

З цією листівочкою і  листом від М. Б. Крицької до Колодуба я поїхала в Бориспіль до Марії Юр’ївни. Марія Борисівна  дуже любила і шанувала свого батька, отже, ця листівочка може послужити містком для її довірливішого ставлення до мене, - так розсудила Марія Юр’ївна. При цьому вона  натякнула мені, що у Марії Борисівни зберігається дуже важливий документ  ще з козацьких часів, порівняно з яким щоденник Вороного - дрібниця,   і порадила мені  спробувати  розпитати Марію Борисівну про той, головний її скарб.  А щоб мені все ж таки вдалося потрапити до помешкання Марії Борисівни, Марія Юр’ївна домовилася із своїм похресником, який жив у Прилуках і мав доступ до хати Марії Борисівни,  навідатися до неї разом зі мною.

На жаль,  мій візіт до Марії Борисівни бажаних результатів не дав. Вона показала мені один із номерів Українського математичного журналу, в якому були вперше опубліковані деякі матеріали з архіву Г.Вороного.  А потім таки зізналась, що щоденника в неї нема, що вона обдурила Колодуба, бо хотіла ще хоч разок побачитись із ним і разом поспівати  (вона також добре співала)...  Він зрадив їхній  юнацькій жружбі і вона йому цього забути досі не може. Марія Борисівна  показала мені кілька фотографій часів її дитинства, у мене був із собою фотоапарат і я їх перезняла, а потім вислала їй ці знімки, щоб вона зробила написи на них. Вона повернула мені лише ті (з написами), на яких вона сама собі подобається (так вона мені одписала). Дещо розповіла про свою родину. Батько її виріс у багатодітній сім’ї - Митрофан Павлович Крицький мав одинадцятеро дітей. Серед Крицьких переважали військові. А мати Марії Борисівни - Могилянська Надія Кирилівна, була донькою Могилянського Кирила Григоровича, одруженого на Дарії Миколаївні Лукомській. Двоюрідний брат Марії Борисівни - Григорій Могилянський,  - десь на поч. 20-х років, -  подарував портрет Родіона Лукомського роботи Тараса Шевченка музею Шевченка в Києві. Обидві  Марії стверджують, що Шевченко був у Журавці, що він зупинявся там у Лукомських і там же намалював портрет  Родіона Лукомського. Це їхнє твердження офіційними  документами не підтверджується. Дослідники життя і творчості Шевченка вважають, що портрет міг бути намальваний Шевченком у Яготині, бо Родіон Лукомський товаришував із графом Репніним і бував у його яготинському маєтку.  Марія Юр’ївна переповіла мені ще одну легенду - нібито, перебуваючи в Журавці, Шевченко, побоюючись обшуку, закопав  свої рукописи у маєтку Лукомських, у цинковій трубочці під березою. Правда, вона також додала, що вони там перекопали все, але нічого не знайшли. Фото будинку  сім’ї Лукомських, де,  за переказами, зупинявся  Шевченко, у мене є - воно було серед тих знімків, що Марія Борисівна мені показала у той перший мій приїзд (кажуть, що будинок зберігся дотепер).

Мені треба було поспішати на зворотній автобус, тому ця перша зістріч із Марією Борисівною була досить короткою. По дорозі на автобусну зупинку мій супутник - похресник Марії Юр’ївни, -  збуджено розповідав, що у місцевих мешканців є багато  цінних історичних документів, що ховають вони їх, головним чином, на горищах, і що більшість стареньких помирають одинокими, а після їх смерті приїжджають якісь машини і вигрібають усе, що сховано на горищах...

Всі описані події відбувалися майже чверть віку тому – у 1984 році. У грудні того року відійшла у вічність Марія Юр’ївна.  Щоденника у Марії Борисівни, справді, не було. Він несподівано знайшовся вже у 1989 році, але знадобилося ще п’ять років, щоб людина, яка привласнила його собі, передала щоденник у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук (тепер ця установа  носить назву: Інститут рукописів Центральної наукової бібліотеки України імені В. Вернадського). Свого час родина Вороних передала у цей відділ рукописи Вороного, знайдені у Журавці, і там існує окремий фонд Г. Вороного (цього домігся син Георгія Феодосійовича Юрій незадовго до своєї смерті).     

Мене не полишала думка про те, що у Марії Борисівни може бути якийсь важливий історичний документ. Я старалася бути уважною до неї, писала їй листи, хоча вона відповідала рідко.  Я не дуже сподівалася на  свою здатність  "розговорити”   таку втаємничену людину, тому звернулася до свого знайомого історика Сергія Івановича Білоконя,  який мав кілька цікавих публікацій про Прилуччину і навіть про Журавку (див. статтю Сергія Абази - це псевдонім Сергія Білоконя, - "Журавська народна бібліотека” в журналі Вітчизна № 11 за 1983 рік).  Весною 1985 року  в  музеї Історії  Києва проходила виставка портретів роботи Т Шевченка і портрет Родіона Лукомського був виставлений на ній (він здебільшого зберігається у запасниках).  С. Білокінь написав цікаву статтю, присвячену портрету Родіона Лукомського і роду Лукомських взагалі, стаття була надрукована у газеті  "Радянське життя”  Варвинського району, до якого  належить Журавка. Я надіслала газету Марії Борисівні, при цьому я віддала належне автору публікації й висловила надію, що Марія Борисівна не відмовить автору статті завітати до неї.  Відповіді ми не дочекалися... 

Минали роки. Я кілька разів бувала у Прилуках, заходила до Марії Борисівни, але про той таємничий документ заговорити  не наважувалася. І ось несподівано у серпні 1990 року я отримала листа від Марії Борисівни, в якому вона запрошувала мене приїхати до неї. Для мене час був дуже напружений, але я кинула все і поїхала у Прилуки (правда, лише на два дні).  Марія Борисівна, як і завжди, була надзвичайно гостинна, щедра (вона знала безліч чудових рецептів приготування і консервування), на дорогу  налагодила мені багато гостинців зі свого садочка. Я ніяк не наважувалася спитати її, з якої причини вона мене запросила, нарешті, все-таки спитала про таємничий документ, що, за свідченням Марії Юр’ївни, зберігається у неї. "Час іде, може, треба комусь розповісти про цей документ? -  спитала я. -   Я знаю достойних і порядних людей, які могли б допомогти Вам розпорядитися цим документом”.  "А Ви їх добре знаєте, можете за них поручитись?” - спитала вона. І тут я завагалася,  сказала, що особисто я довіряю їм, але поручитися не можу. "Нічого, - заспокоїла вона мене, -  ви за це не турбуйтеся, воно не пропаде” -  вона  сказала це дуже впевнено, з цим я й поїхала. На прощання Марія Борисівна запропонувала мені приїхати ще, на довший час, хоч би на тиждень... Але час тоді був досить складний, цілий ряд особистих життєвих проблем відволікав мене від наступної подорожі. А невдовзі Марія Борисівна відійшла, я її більше так і не бачила. Але мене не полишає надія на те, що історія з таємничим документом не є вигадкою,  що він не пропав і не пропаде, а знайдеться дослідник, який докопається до істини.


1 Певний час в нашій країні були обмеження при записах у паспортах, існував реєстр дозволених імен, в якому імені Георгій не було,  тому  Марія була названа Юр’ївною.
Мова сайту

Враховуючи численні побажання та з метою допомоги відвідувачам сайту, запроваджується GOOGLE ПЕРЕКЛАДАЧ. Фонд та адміністратор сайту не несуть відповідальності за якість перекладу та достовірність перекладеного тексту.

Контакти

Благодійний фонд імені Георгія Вороного

Україна, 17620, Майдан Центральний, 2
с. Журавка, Варвинський район, Чернігівська область,
тел. (0462)93-52-57

Код ЕДРПОУ: 36326631,
Р/р 26007000002204
в "Банк "Демарк"
м. Чернігів МФО 353575

Оберемко Ольга Миколаївна
м. т. 094-988-62-57
e-mail: Oberemko.O@gmail.com

Друзі сайту

Дідовець Михайло Леонтійович

Заслужений вчитель України, лауреат міжнародної премії в галузі вивчення точних наук,
м.т. 066-968-02-34

Сита Галина Миколаївна

Кандидат фізико-математичних наук
т. (044)278-66-39

ТОВ "Дружба Нова" - Генеральний директор Гайдай Сергій Анатолійович

смт. Варва Чернігівської області, вул. Горького, 8
тел. (04636)2-11-73, (04636)2-12-78

Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Locations of visitors to this page

Copyright fond im Voronogo ©
Конструктор сайтів - uCoz